За вікнами стояла ніч...Тамара не могла заснути. І знизу, і збоку чулося сопіння і храп пасажирів. Поїздом то трясло , то кидало з боку в бік, та на серці в жінки був прекрасний настрій – вона вже їде по рідній землі України. Тої України, з якої два роки тому виїхала в світ за куском хліба . Не те, щоби вона з сином не мала що їсти, та цього було замало, щоб відчути себе захищеною. Тамара не хотіла, щоб хтось подумав, що вона сама не в змозі прогодувати і вивчити свою дитину. Чому її Івась має бути у чомусь обділений? Чому бідні завжди мають бути бідними при будь-якій владі, чи комуністичній чи демократичній? Чому сім’я без чоловіка має бути чимось обділена? Тамара – вольова жінка: є проблеми – потрібно їх вирішувати. Вона дасть хорошу освіту своєму синові. Завдяки її зусиллям тепер він вже закінчує перший курс медінституту. Так це коштувало немало грошей. Чимало їй довелось поневірятись по чужій країні поки знайшла хорошу роботу. Та тепер все позаду. Їй вистачить коштів вивчити сина, а якщо ні, то ще раз поїде на заробітки.
Вона зараз би не поверталась ще додому, та останнім часом на серці стало тривожно; листи від Івася стали приходити все рідше і рідше, а якщо й приходять, то він в них все просить грошей, то на екзамени, то ще на щось. Не хотілося залишати роботу, така доброзичлива синьйора попалась, що аж не віриться, Тамара навіть мала час Біблію читати. Ніколи не придавала великого значення тій Книзі. Мала її, як і всі, вдома. Читати Біблію чомусь не тягнуло, а з собою взяла так, щоб щось мати з дому, як талісман, та й щоб мови не забути. Проте, коли стала читати, то душа, вимучена важкими заробітками і переживанням за сина, за рідною землею, знаходила відпочинок. Вона навчилася тепер не тільки ходити в храм Божий, а й розмовляти з Богом. Тут, в іншій країні, не завжди розуміючи чужу мову, жінка сама того не помічаючи, перейшла від традиційної молитви до тривалих душевних молитов до Отця Небесного.
Господь став так яскраво відкриватись в її житті, що вона диву дивувалась. І коли раніше Тамара відмовилась би від поїздки на Батьківщину, в той час коли в неї зросли заробітки, то тепер вона відчувала, що то Господь їй нашіптує: „ Залиш усе і їдь”...
І вона їде... Ось незабаром покажеться їй рідне місто, ще сонне, з ріденькими вогниками в вікнах, ще всі спочивають після робочого дня. Жінка розхвилювалась. Вона вже не могла дочекатись зупинки поїзда і зібравши валізи вийшла в тамбур. Через деякий час показалась залізнична станція. Пропливли вікна вокзалу. Поїзд зупинився. Тамара ступила на рідний перон з якого два роки тому її проводжав син. Зараз її ніхто не зустрічав. Вона й не попереджувала нікого про свій приїзд, навіть сина. Хай то буде всім сюрприз.
Жінка пройшла декілька метрів, як від зупинки таксі до неї підійшов чоловік:
- Пані, Вас куди підвезти?
- Мені , будь ласка ...- жінка назвала вулицю і номер будинку.
- Таксист взяв валізи і попрямував до машини.
Тамара йшла позаду водія і усміхалась. Так тепер вона може собі дозволити і на таксі проїхатись. Раніше, як це бувало не раз, аби не платити, тягнула б все це на власному горбі.
Таксі швиденько доставило жінку з багажем, до потрібного будинку.
„Дивно, година пізня, а в Івася ще світиться. Напевне до занять готується, - подумала з теплотою Тамара. Він розумний хлопчик і досить самостійний. Як же син зрадіє, коли побачить мене,” - знову зворушливо подумала жінка.
Швиденько розрахувавшись з таксистом Тамара направилась в будинок. Підійшовши до знайомих дверей, вона тамуючи хвилювання в грудях, натиснула на кнопку дзвінка, два рази підряд - їхній з Івасем пароль. Жінка прислухалась, надіючись почути Івасеві кроки. Та з кімнати нечутно було ніяких звуків.
„Може він тихенько підійшов, щоб роздивитись хто це,” - подумала вона із надією і нетерпінням. Стала чекати знайомого повороту ключа в замку... Та за дверима і далі стояла тиша...
„ Спить, - здогадалась Тамара, - біднесенький, заснув за конспектами, - промайнула жаліслива материнська думка і жінка аж просльозилась.”
- Та що поробиш, вибач сину мушу тебе розбудити, - про себе сказала жінка, і натиснула ще раз дзвінок... Почекала... За дверима - ні звуку.
Тамара занепокоївшись, сильно крутнула ручку дверей, вони відкрились.
„Незамкнені, - перелякано забилась думка. Що сталось? Невже забув, чи може щось гірше?”
Вона, кинувши сумки в коридорі тамуючи страх кинулась в спальню...
Там, на ліжку, лежав одягнутим Івась...
- Ху-у! - полегшено зітхнула жінка наближаючись до ліжка... - Оце то сон. Як ти сину мене налякав, - промовила вона думаючи, що Івась спить.
Та хлопець не спав. Він дивився просто на неї та її не бачив. Його погляд не відображав нічого, лише якусь холодну пустоту...
Тамара хотіла щось сказати, та затнулась на півслові. Хлопцем раптом начало трясти, його безумний погляд став блукати по кімнаті не впізнаючи її - маму... Жінка перелякано впала на коліна біля ліжка і вхопила сина за голову, яка судорожно сіпалась. В хлопця з рота вилітав якийсь храп і стогін... Повівши поглядом навкруги в пошуку чогось, щоб допомогти Івасеві, Тамара наткнулась на шприц, що валявся біля ліжка...
- Боже, він колеться. Мій Івась наркоман?! - зойкнула розпачливо жінка і її саму затрусило від ридань.
Коли Тамара чула від когось про те, що багато молоді стає наркоманами, вона одразу ж заспокоювала себе: Ні, мій Івась не такий.” І ось зараз перед нею постала страшна дійсність від якої жінка була шокована. Вона наче бачила себе збоку: давно не прибрана кімната з порозкиданим одягом, взуттям, розстеленим ліжком і на ньому молодий хлопець в зіжмаканому одязі. В хлопця землисто-сіре обличчя і безумний погляд. Над ним молода жінка з перекошеним від жаху лицем. Потім до її свідомості стало доходити, що це вона, а в ліжку її син - Івась...
- Івасю!!! - заголосила вона заломивши у відчаї руки.
Її крик, напевно підняв на ноги всіх сусідів, увесь будинок. Та навколо стояла тиша. Ніхто не поспішав їй на допомогу. Можливо сусіди і чули крик. Та далі дверного вічка ніхто не йшов. Останнім часом вони подібні крики чули не раз.
Перша хвиля потрясінь в Тамари пройшла і тепер вона переставши голосити, просто ридала - не по-жіночому, по-материнськи. Всі її рожеві мрії про серйозність і виваженість сина, відлетіли геть. Перед нею лежав не її милий синочок, з соромливою посмішкою, а незнайомий юнак. Колись він був її сином, Івасем.
Тамара не знала, що вже майже пройшло три доби, як в Івася почалася ломка. Три дні тому, вранці, він не вколовся, як завжди. Під вечір йому стало погано: на тілі виступив холодний піт, не хотілося ні їсти, ні пити. Всі думки хлопця тепер крутилися біля одного - де дістати наркотик, щоб вколотися. Свідомість хлопця ще працювала. Так він промучився до наступного ранку. Коли закінчилася перша доба, як він „зав’язав”, хлопець раптом став відчувати біль в ногах, руках, в попереку. Думки про наркотик розпалювали хворобливу уяву. Йому здавалося що зараз він продав би рідну маму аби зменшити страждання. Його серце наповнювалось злістю, агресією; так би розтрощив все навколо. З кожною прожитою годиною ставало все важче. Він хотів підвестися, щось робити, якось діяти, та відчув, що втрачає силу. Вона наче витікала з його молодого організму, крапля за краплею, як кров. І він здався. Не робив нічого. Він вже не міг навіть підвестися з ліжка. Лежав і безтямно дивився в нікуди. Хлопець не розрізняв, щ зараз на дворі день чи ніч. Час для нього зупинився...
Ось в такому стані вона його і застала.
- Ні! Він мій син, мій Івась. Потрібно щось робити. Я повинна його врятувати, - гарячково думала Тамара. – Бігти до сусідів по допомогу? Та серед ночі можуть і дверей не відчинити. Та й боюсь я тепер залишати його одного. Викликати швидку - телефону немає. А з ним щось діється. Можливо це останні хвилини його життя? Він ледве дихає наче йому не хватає повітря ? – подумала вона, дивлячись на його безпомічний вигляд. – Ось я зараз відчиню вікна.
Тамара метнулась до вікон. Збиваючи пальці від хвилювання, стала рвати за ручки. Вікна як на зло не відчинялись. Нарешті піддались. Відчинила. Від вікон кинулась на кухню, по воду. Набрала в горня і розхлюпуючи, бігом поспішила до сина. Стала змочувати йому лице. Та хлопець не реагував ніяк. Він був наче ватяний.
-Помре?! На моїх очах помре, - заридала знову жінка.
- Господи що робити? - заломила вона руки. Потім кинулась знову до сина. Вона вже сама не знала що робить. Вхопила Івася на руки, як колись в дитинстві. Та він з тих пір виріс і їй вдалось тільки стягнути його з ліжка. Сама не знаючи для чого захотіла його піднести та не змогла. Впала разом з ним на коліна. Хлопець лежав в неї на руках. Разом вони представляли собою жахливу картину: ще молода жінка, в моднім, дорогім одязі, з розкуйовдженим волоссям, з заплаканим лицем, по якому виднілися розлізлі сліди косметики, з трясучими руками і губами, тримала на руках юнака в зіжмаканому неохайному одязі, з розпатланим волоссям і з відсутнім виразом на обличчі, яке вже ніяк не реагувало ні на свіже повітря, ні на воду, ні на сльози, якому вже все одно. Мати і син.
Тамара, пригортаючи голову сина до грудей, на якусь мить пригадала, як вона тримала його одразу ж після народження.
„ Яка то мила була дитина,” - з гордістю подумала жінка.
Перед нею промайнули роки, коли вони були разом: як вона його годувала, пеленала, як він зробив перший в своєму житті крок, як вона його повела перший раз в дитсадочок, а згодом у перший клас, як він зізнався, що у нього є дівчина. „Де тепер ці роки? Де тепер це все? „ - жінка стрепенулась від мимовільних спогадів. „Чому я думаю в минулому? Він же ще живий. Він мій єдиний син. Найрідніший за всіх. Чому я вже його хороню? Я повинна його врятувати. Але як? Як, Господи? Боже, зглянься над моїм сином. Ти можеш витягнути його з цієї прірви. Можеш повернути його до життя,” - раптом стала просити вона Бога. В ці критичні хвилини Тамара згадала, що є Бог, якому все під силу. І вона вхопилась за Нього, за цю останню надію. Молила. Благала. В сльозах і надії.
Тамара не знала звідки в неї беруться слова, слова які вона раніше не говорила ніколи і ні до кого. Та тепер зіткнувшись з страшною дійсністю, вона знайшла їх. Вони в неї були, але лежали десь там в глибині серця, на самому його дні. Ось тепер хвиля відчаю і болю підняла їх на верх і вилила словами молитви. Молитви розбитої горем матері. Тамара так молилась, як ніколи раніше в житті. В молитві вона розповіла Богу, як їм раніше було хороше удвох з сином. Вона просила повернути радість минулих щасливих днів, повернути до життя її Івася, повернути до того стану в якім вона залишила його, коли їхала на заробітки. Ніхто не може, напевне, зрозуміти і осягнути глибину материнської любові і болю серця. Ніхто. Тільки Бог. Він знав. Він бачив їхнє життя в минулому, бачив його і в майбутньому. І Господь втрутився в цю життєву драму. Івась раптом якось так важко застогнав, що Тамара аж вжахнулася. З ним знову щось діялось.
- Невже це він відходить? - гадюкою стала заповзати страшна думка.
А хлопця тим часом вхопила судорога. Він став трястись, очі йому закотились під лоб.
- Боже! Боже, не треба. Залиш мені його, - зойкнула Тамара, думаючи, що син помирає. Та це був зворотний процес, того що сталось. Проте Тамара вже сама себе не чула, не чула свого голосу. Світ навколо неї зробився райдужним, захитався і кудись поплив. Її материнське серце не витримало такого стресу, такого емоційного хвилювання. Вона втратила свідомість.
- Мамо! Мамо прокинься! - наче крізь туманну завісу до її слуху десь здалеку долинув голос.
- Я померла і чую голос свого сина, - подумала Тамара відчуваючи, що вона наче пливе по хвилях.
- Мамо, ти де взялася? Що це з нами? - знову прозвучав слабкий Івасів голос. Десь зовсім поруч. Біля вуха. Тамара насилу підвела голову. Відкрила очі. На неї дивився Івась. Так, дивився. Його погляд вже не блукав. Він знайшов її очима, і впізнав.
Вони напівсиділи і не могли одразу зрозуміти, що з ними сталось. Вони наче ще перебували в стані контузії, як солдати після потужного зриву бомби. Мати з сином були також після потужного зриву, тільки нервового. Та головне вони вижили. Тепер, повільно оглядали „поле бою” за життя сина. Навкруги був повний розгардіяш. Та Тамарі було радісно і легко на серці, що Господь почув її молитву і врятував Івася від смерті. Життя продовжується. Чого ще більше треба матері?
* * *
Підходила неділя. Тамара її чекала з нетерпінням: ”Потрібно піти в храм Божий, подякувати Богу за спасіння сина. Поставити свічку за його здоров’я,” - думала жінка. - Давно пора це зробити, та часу щось ніяк не знайду. Проте цієї неділі таки піду. Івась вже трохи відійшов від пережитого, хоча ще має хворобливий вигляд Може хвороба, ще мучить його? Що наркотики це хвороба і дуже небезпечна, тепер вона знала напевне. „Нехай би пішов зі мною на богослужіння,” - думала далі жінка, поглядаючи скоса на сина. Хоч тепер вона з Івася й ока не спускає ні вдома, ні поза домом, та він вже дорослий, що мені його на прив’язі держати чи що? Проте з ким, коли і де він зустрічається тепер вона мусила знати. Потрібно контролювати його. Хоча слава Богу він знову взявся за розум, не став шукати старих знайомих. Тепер товаришує з якимись хлопцями, на диво чемними аж не віриться, що такі ще є.
Наступила неділя. Тамара встала раніше звичного. Приготувала сніданок. Пішла будити сина. „Підемо разом помолимось, подякуємо Богу. Я вже ось декілька тижнів збираюсь це зробити, - докоряла собі жінка. Вона заглянула до Івася в кімнату. Син не спав. Мало того він читав якусь книжку.
- Я не знала, що ти вже прокинувся. Що ти вже зранку читаєш? - запитала вона Івася.
- Біблію, Слово Боже, - відповів їй син.
Тамара здивовано поглянула на нього.
- Ти цікавишся Біблією? - перепитала. - Чи я щось прослухала?
- Так, цікавлюсь.
- І давно.
- З тих пір, як став на ноги після наркотиків.
- Ну що ж добре, - тільки й змогла відповісти вона синові. –Сьогодні підемо до церкви.
- Так підемо, але тільки до моєї, - відповів син.
- А тож до якої твоєї? Хіба вони не всі однакові? Хіба Бог не всюди Той самий? - здивована його словами відповіла Тамара.
- Так Той самий. Але підемо сама побачиш.
- Ну добре, коли тобі так хочеться. Коли то ти її знайшов, я щось і не помітила? - промовила жінка стиснувши плечима і пішла накривати на стіл.
І ось вони підходять до Івасевої церкви. „Церква як церква, - подумала Тамара, оглядаючи знадвору споруду. – Може трохи незвичної побудови, але бачу люди до неї йдуть”.
Зайшли всередину.
„Дійсно незвична, - думала далі Тамара, вертячи навкруги головою. – Ні тобі образів, ні рушників, ні підсвічників, ні золотих воріт. Та й люди сидять на лавах і щось стиха гомонять.”
Вони й собі сіли. Жінка роздивлялась далі.
Аж тут її спостереження перервав шум в залі. То всі підвелись з лав. Стали молитись.
„Якось так дивно моляться, всі хто хоче. А священика взагалі не видно, - Тамара повела очима шукаючи ряси священика. - Немає. Хіба може отой чоловік в костюмі й краватці, що вийшов на середину. Так, напевне, він і є священик, - стала догадуватись вона.”
Жінка стала прислухатись до молитов.
„Чого тільки люди не просять і за що тільки не дякують Богу, - думала жінка. - І хто хоче, то говорить на повний голос. І що мені теж так можна? Ні, ні я соромлюсь, - відкинула вона таку думку. – Я краще тихесенько, про себе, подякую Богу за врятування сина.”
Тамара стала і собі молитись. Вона незчулась, як молитви скінчились і всі стали сідати на місця. Залунали пісні.
„Диви, як гарно співають і пісні такі незвичні,” - аналізувала події Тамара. Згодом з Біблією в руках наперед вийшов юнак і став говорити. Жінка поглянула на чоловіка, що раніше стояв посередині - священика. Той сидів попереду на боковій лаві і уважно слухав.
”Чому він не сам проводить богослужіння, а дає іншим ? Хіба це не його робота?” - подумала вона.
Тамара знову перевела погляд на юнака. Стала прислухатись про що він говорить.
„Досить цікаво, - відмітила про себе. – Варто послухати.”
Жінка послухала цього проповідника, і другого. І ось нарешті вийшов і священик. Він теж гарно і довго говорив. В кінці ж запросив до покаяння. В залі наступила тиша. Тамара обвела поглядом присутніх.
„Щось ніхто не поспішає каятись. Невже всі такі правильні, безневинні і безгрішні, - подумала вона. – Напевне соромляться. Та й не диво, попробуй скажи перед оцими всіма людьми, що ти поганий, грішний.”
Раптом хтось поруч підвівся.
„Ага хтось таки є”, - майже з задоволенням подумала жінка, повертаючи в той бік голову.
Тим „хтось” був її син - Івась. Заслухавшись проповідей, вона на деякий час забула про нього.
„Ти куди? Ти чого? - хотіла вхопити його за руку і не пустити. Сором же який”.
Та не змогла. Багато пар очей в ту хвилину дивились на них, на її Івася. Вона не посміла.
А син вже стояв по серединні залу.
В Тамари завмерло серце: „Що ж він скаже?”
Тим часом Івась борючись з хвилюванням відкрив уста:
- Прости мені, мамо, за ті болі і розчарування, яких я завдав тобі, - звернувся він до неї. Я дякую тобі, мамо, за твою материнську любов і ласку, за твою молитву, яку почув Господь. Прости мені і Ти, Боже, за те гріховне моє життя, якого я вже не хочу. Я дякую Тобі, Господи, за те, що спас мене від смерті фізичної, та я прошу Тебе, Боже, спаси і від вічної загибелі. Прийми мене, як того блудного сина в Дім Свій. Я прошу, Господи, і за свою матір. Вона найкраща в світі і хай моє покаяння буде наступним кроком, що наблизить її до Тебе, - в хлопця затремтів голос, на очі виступили сльози. – Я не можу більше говорити. Та ще хочу додати. Ви всі чули хто такі наркомани. Ось один із них стоїть перед вами. Та Господь із своєї великої благодаті проявив до мене велику милість, якої я не заслужив. Слава Тобі, Боже. Слава і моє поклоніння від нині й до віку. Амінь!
- Амінь! - луною рознеслось по залі.
- Амінь! - видихнула з себе й Тамара.
Вона так переживала, коли Івась говорив, що їй аж ноги тремтіли.
Хор заспівав пісню. Радісно й дзвінко злетіли голоси над головами людей.
Богослужіння підходило до кінця.
Коли вже стали розходитись, всі потискували руку Івасеві і їй - Тамарі.
„Чого б це? - думала вона. - Невже вони мене знають? А може й знають, бо так усміхаються до мене наче давні друзі”.
З сумбурними почуттями Тамара поверталась додому. Поряд йшов задоволений Івась і щось їй радісно розповідав. Вона мовчки нишком позиркувала на сина.
„Так це її Івась. Такий, як був в дитинстві: милий, гарний і щасливий”.
* * *
Пройшло ще трохи часу. Однієї неділі, чудового сонячного ранку, на березі озера проходив обряд хрещення. Тих хто хотів скласти заповіт з Богом, було чоловік двадцять. Серед них виділявся молодий хлопець, який тримався за руку матері. А може то вона трималась за його руку? Проте це не настільки важливо, головне що тепер вони обоє тримались за руку Божу і з цього дня йшли за Ним слідом.
Мучинский Николай ,
Тернополь, Украина
Женат. Двое дочерей.Собираю разные удивительные истории-свидетельства, которые случаются с нами в реальной жизни ибо Господь творит чудеса и по сей день. С Божьей помощью пишу по них рассказы, в основном на украинском языке. Есть и небольшая часть рассказов надуманных. Они из личных наблюдений и рассуждений, или сотканы из нескольких историй.
Божих Вам благословений! e-mail автора:ilkivkolja@i.ua
Прочитано 8039 раз. Голосов 3. Средняя оценка: 5
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Когда мужчины плачут - Наталия Минаева Проба пера.
Эта история имеет факты из жизни одного человека, который живет в Канаде, двое его старших детей в Германии.
Забытые Двери - Fylhbfyjd Gfdtk Не совсем в формат сайта.История создания такова 6долго и упорно пытался пробить рубрику "Мегаполис в печатном издании,на Родине не приняли,просил случайных знакомых передать в издания их города,но ответа не поступало,пробивался через коммерческие издания ,отчего приходилось работать сутки через день,недавно послал в листудию "Белкин " с нижеследующей исповедью:
Исповедь Фореста Гампа
Повторю телефон Димы. Не знаю настолько уж он знаменит вм вашем
> ВУЗе ,сколь себя обрисовывает...89272864201.Познакомились мы так:
> работал на заводе ,сходил с ума от первой поздней любви (в
> 22!!!года),писал на станке безграмотные стихи и брал дни в счёт отпуска для поездок на историческую Родину. Услышал ,что некто Дима Першин устраивает вечер памяти
> поэта-земляка Седова. У Александра Палыча Седова трагическая
> судьба-выкормыш А Н Калашникова ,будучи актёром ,он много колесил по
> стране ,потом оказался на Родине ,спился ,опустился до ДД на базарном
> радио ,к 40 ни семьи ,ни кола ,ни двора ,накушался таблеток ,опочил ,
> горя не выдержала старуха -мать ,выносили 2 гроба .Известности поэта
> он не сыскал и после смерти ,вспоминают лишь кучка людей. Я долго
> искал сборник этого автора ,удалось купить брачок в
> типографии. Читая ,плакал :я нал уже какие эмоции порождают подобные
> строки. Потом узнаю ,Дима устраивает литобъеденение . Сходил, не
> привычный к подобному ,чувствовал себя не в своей тарелке: какие -то
> старики обсуждают стихи о УХЕ ИЗ КОТА .Дима предложил поступать в
> Литературный ,разбередив старые раны – ведь мечтал об этом с д\с . А тут у меня начались домашние
> проблемы ,больницы. За это время сей литсоюз распался. Одного старика
> муж сей пихал в местный журнал ,со мной занимался по субботам ,пихая в
> Литературный. Группу инв-ти я не получил -не было взяток ,устроиться
> со справкой на лёгкий труд -нереально ,первая любовь не и без моей помощи поступила в медучилище и вышла замуж ,а я оказался в Церкви, где один священник посулил помощь в получении образования. В это время
> он поминал Бикмуллина (мужик пахал на мебельном комбинате ,после
> смерти выяснилось, что -академик. Вроде ,его труд защитили как
> диссертацию ,а потом издали книгой под чужим именем, вроде выпивал от
> этого, а потом сердце не выдержало.)На этом вечере познакомился с
> Лёшей Куприяновым -я давно предлагал Диме пообщаться с ним, но тот
> орал, что рабочие- быдло, мордовский эпос в зачаточном
> состоянии, православные –лукавые ,а в самиздате 90х все
> графоманы ,а я –эгоист ,фаталист и интроверт. Мнение ,что написание некрологов коммерчески выгодно меня
> коробило Раз так достал, что я читаю ненужную литературу, что я
> приволок ему кипу своих книг- Золю, Бальзака и Стельмаха "Думу о
> тебе",после чего он стал их читать. А меня познакомил С
> произведениями Саши Соколова И вот Дима, обозначающий меня
> эгоистом, интровертом ,шизофреником, достоевским и прочая заявляется ,в
> Храм, выдёргивает меня во время службы из Алтаря ,обозначает
> мракобесом, упрямым мордвином ,пугает депрессией, что Церковь меня испортит, там всех пугают адом придирается к
> обуви. потом заявляется через 3дня с думой, что мне надо в
> семинарию. Потом в день когда мне надо было уже быть в Литературном
> через общую знакомую интересовался моей судьбой .НО то что он
> отправил оказалось не добирающем положенного объёма, а он любил в моих
> строках выдёргивать любые зачатки духовного. Я заработал, послал то что сам
> хочу и как хочу -и прошёл...Тут умер священник ,отчего я не поехал в Москву после вызова из Литературного. У гроба его мы встретились с Димой , тогда ещё с косичкой. Я не поехал и после второго вызова –всё надеялся, не смотря на отсутствие возможностей ,сперва чего –то достичь. Потом мы не виделись. я полностью был в
> ауре православия -и то было самым лучшим временем моей жизни. Видел
> его редко и случайно, знал что в музыкалке ставит голос, раскручивает
> свою группу .У мызшколы советовал о снятии полдома у старухе в Пензе и устроиться педагогом ,а ещё искренне радовался,что я не испорчен Церковью .А я уже побывал в Монастыре,где не получил благословения на творчество,пытался уйти из Церкви и написал психологическую работу (www.serbin1.narod.ru ),кою, не смотря на заверения препода никуда до сих пор не пристроил, ибо это считается неугодным Богу. Раз пересёкся с ним на квартире его мамы, где он жил
> после нового развода ,он вспоминал мою обувь, из-за которой на меня не
> посмотрят девушки. Знал бы как смотрели когда в дедовых обносках
> ходил до 20 лет...Дима продолжал ставить театральные зрелища ,на которые я не ходил, т. к. чувствую себя в подобной атмосфере не в своей тарелке. А потом окончательно ушёл из Церкви ,т .к. там пытались склонить на свою сторону ,а я не хотел отрекаться от творчества. Дальше я болтался по городу. Тут предложили это место
> корреспондента , хотелось заявит о нём ,встретились Он позвонил в
> редакцию и наорал в трубку .Рассказывал о первых шагах в инете, звал
> с собой. Написанную статью он привычно потерял, написал новую .Многим
> людям рекомендовал его, да весь литгород тащил за свой счёт в сеть .Но
> у Димы ежедневно меняется мнение .Он ничего не помнит -2жена как -то
> его стабилизировала ,а сейчас некому. Ходил я каждый день в этот
> салон и рассказывал адресатам, какие проблемы не позволяют переслать
> Диме свои вирши .А б\п он и не будет. Он восстанавливал литклуб
> ,скачивал материалы ,находил идеи -он терял и забывал Пошёл потом на
> мойку .Надеясь, что пробью рубрики о таких Димах в молодёжках и буду получать гонорары
,да их порадую ,Дим этих.. После Церкви я ,вообще, долго болтался по низко оплачиваемым работёнкам ,на которые не каждый и пойдёт. Иногда я не мог даже содержать майл , не раз закрывал ящик и пользовался обычной почтой. Зряплата когда не дотягивала и до 1- 2 тысяч рублей, сшибал в Церкви, но тупо тратился на сеть ,пытаясь выйти на диаспору афророссиян и самиздатчиков 90х,что разбегались от меня как от бабайки дети. Нередко меня убеждали, что мои попытки чего –то достичь нереальны ,а я продолжал идти вперёд. Так однажды я узнал о Иноке Всеволоде и долго надеялся, что он поможет пробиться в творчестве ,что ,конечно же ,не кормит ,а разоряет, особенно когда комп недоступнее летающей тарелки. Зашивался ,звонил ему чуть не каждый день, просил передать фото
> для оформления наборщикам, не пришёл ,в салоне подготовил папку, где
> разжевал куда и что ,не пришёл .»З.Двери» вышли на Кружевах
> -предъявил ,что ничего не показывал Потом издал уже без оформления в
> Крае Городов, отнёс его маме экз ,он его потерял. После мойки оказался в Пту,выходило меньше поди даже500 в месяц .В это время переписывался с одной девчонкой ,долго и подробно. И даже пригласил в Дивеево. Но она видела это смешным и глупым, обозначала меня наивным, эгоистом, говорила ,что использую людей и что она – не цветочек аленький и согласна пойти официанткой в ночной клуб, чтоб быть честнее. Но она ,не подозревая, вернула меня в Храм, откуда я ушёл и как прихожанин. Потом, ковыряясь в церковной грядке ,я встречу девушку, что из- за проблем с трудоустройством долго отирается при Храме за паёк. Мне она западёт душевными качествами .Однажды мы долго будем стоять в подъезде, она будет рассказывать скольких ухожёров отшила ,т. к. мечтает стать монахиней, и лишь тогда я пойму насколько смешно и глупо выглядел в переписке ,которую прекратил, кстати, пытаясь в очередной раз вернуться в духовное русло. Потом стал видеть его, Диму,
> в Храме ,где он говорил ,что...в следующей жизни будет монахом. Появление его, почти лысого, спустя года три, для меня было неожиданностью. Я попросил его сканировать фото свои для Белкина, он как всегда пообещал ,потом забыл и не захотел оформлять мой текст. Так что – на прямую к нему .Просил
> оформление послать Вам, проигнорировал ,в воскресение поцапались ,а в
> понедельник подобрал меня к себе поговорить. Учил жизни ,не давал договорить ,привычно не мог выслушать ,а я был, не смотря на хроническую трезвенность ,впервые и, надеюсь , в последний раз выпимши и мне было херово –одна девчонка брала для своего сайта мои рукописи ,а теперь из не найду
> и сватал какую-то пухленькую массажистку, а у меня ,стоит увидеть на ульце ту первую любовь по –прежнему предательски ёкает сердечко ,да и согласен остаться один или привезти с отцовой деревни девчонку из неблагополучной семьи, лишь бы за писанину не стучала сковородкой по башке. Журил что я никогда не буду классиком и сам не знаю чего хочу ,что не пишу в местную
> прессу ,где за месяц дают 700 рублей. Но это не мой уровень ,и я вырос из этих штанов
Сотворена, чтобы быть его помощницей (Глава 10) - Анна К. Прежде всего хочу отметить, что я - не автор этой книги, а всего лишь переводчик. Прочитав ее, я узнала много нового, и эта полезная информация показалась мне настолько важной, что я решила поделиться ей с вами.
Убедительная просьба: если у вас в процессе чтения появятся какие-либо критические отзывы или замечания ПО СУТИ КНИГИ, не пишите их здесь, потому что, как я уже сказала, я - не автор, и спорить, выясняя, что правильно и что нет, будет просто бессмысленно.
Всем, кто хочет выйти замуж или уже замужем, от души советую обязательно прочитать всю книгу до конца. В ней есть некоторые моменты, которые могут быть малознакомыми людям в России (потому что книга писалась прежде всего для жителей Америки), но все же стоит продолжать читать. Я очень надеюсь, что вы найдете в ней для себя много интересного.
Выражаю особую благодарность Юстине Южной за прекрасный перевод стихотворений, которые встречаются в этой книге.
